ІВАН ПАТОРЖИНСЬКИЙ

В час весіннього розмаю

з Паторжинським розмовляю.

Він — у колі вірних братій —

в мене за столом у хаті.

Я його зву чудом-дивом,

він відповідає співом,—

та й вриває... і протяжно

пробує свій голос важно.

Враз пита: — А де ж це Галя? —

Й сам виходить до рояля.

Ось... акорд. І славний з мужів

очі творчії примружив.

Спів почавсь. Як хвиля вольна —

йде Бетховена «Застольна».

Щастя, входь! Шепни кокетці:

Грогу хай наллє нам Бетсі.

Аж по вінця! На останці!

Сум в житті, не тільки ж танці.

Ми й собі: — Ой Бетсі-доню

(а у Бетсі рот сміється),

вік у нас прекрасний, гордий,—

наливай усім, як п’ється! —

Він же проти нас долоню —

й стихли ми.

              Нові акорди,

(личко в Галі, мов лелія): —

«Наш отаман Гамалія» —

витвір Лисенка Миколи,—

пристрасно, як ще ніколи,

нам звучить із уст артиста...

Світе наш! Яка вогниста

пісня, з гнівом злита в парі!

«Гамалія по Скутарі

По пеклу гуляє».

Хмара сонце застеляє,

сонце застеляє.

Ці звучання солоспіву

височать, як блиски гніву

Кобзаря, співця свободи:

Вже зійшла зоря, народи!

Вже зоря,

    народи!

— Браво, Йване! — загриміло: —

як це в тебе тонко й сміло! —

Та Іван — цей славний з мужів —

очі знов свої примружив,—

тільки зразу ж і розплющив....

Дощ над ним немовби хлющив —

мов стікав із капелюха

поза шию, поза вуха...

Й сам Іван все боком кренить,

як заїка белебенить.

Ой ти гой єси, Іване!

Ти моргнеш — і регіт гряне.

Граєш-бо увесь — очима! —

Ще й вихитуєш плечима...

Це ж бо так у сміховинні

шахрая подав Россіні

у «Цирульнику з Севільї».

Смійтесь, смійтесь, на дозвіллі...

Ну, сідай же знов до столу!

Співаків створив ти школу.

Ти в нас — старший, дужий, перший. ...

Хусткою лице утерши,

наш артист — чудесний, мужній —

слухає похвали дружні

й сам гука: — Як пить, то старку! —

Вставши за столом присутні,

дзвонять чаркою об чарку...

Та нікому ж, бач, не чутні

в його грудях шум, відбої,

серця підозріла спішка,

перебої

     і задишка...

02.11.1964. Павло Тичина.